Обіцяла собі написати ще про Грузію, але така от я редиска. Руки до блога дійшли тільки зараз, і то винятково через те, що не можу мовчати :). Один молодий батько поширив текст "Когда вы смертельно устали от своего ребенка". Мені стало цікаво, вирішила дізнатися, що ж може "перевернути мій погляд на материнство".
Переходжу по посиланню — хоба! pravmir.ru (Православие и мир). Ладно, це ж не про релігію, запихаю свій скептицизм подалі. Читаю про змучену маму, яку щохвилини хтось смикає, яка "виживає на каві і на тому, що не доїли діти", у якої все болить, яка не має часу підпиляти нігті і не знає, чи працює її фен. Ну гараааазд. І тут же ця жінка робить висновок, що треба насолоджуватися тим, що є, що вона потрібна, а значить щаслива, а у старості буде за цим сумувати. Я не проти того підходу, що коли не можеш щось змінити, прийми це і розслабся. Але це вже згвалтування якесь, а не материнство. Хіба діти - це обов'язково тягар? Хіба не можна принаймні спробувати спростити собі життя?
Я не хочу сказати, що я досягнула дзену і мені не важко з малим. Коли він народився, він дуже мало спав, я була змучена настільки, що часом не потрапляла у двері з першого разу. Він постійно просив цицю, щоб заспокоїтися, а насмоктавшись, він починав зригувати, бо дуже переїдав, і просив посмоктати ще, щоб заспокоїтися, а потім знову не міг заснути, бо зригував... Ааааа! До пустушки я ставилася дуже скептично, наслухалася про те, що вона псує прикус, і взагалі зараз часто говорять, що краще обійтися. На курсах підготовки до материнства казали, що годувати треба на вимогу і пустушка не потрібна. І я так і робила, дитина годинами висіла на грудях, а я не мала десяти хвилин, щоб поїсти. Пустушку я спробувала дати вже у 2 місяці, але Данило категорично відмовився. Щоб малий заснув, я давала йому груди, якщо так вкласти не вдавалося, я довго носила його колами по кімнаті (присісти він не давав), а коли засне, з обережністю сапера клала його в ліжечко (не завжди вдавалося з першого разу). А потім я бігом прасувала гору дитячий речей, за день він наригував мені повну пральну машинку. Я жила у цьому пеклі і не уявляла, що може бути по-іншому. Просто думала, що комусь пощастило зі спокійною дитиною, а комусь ні. Частково це так. Але я навіть не спробувала щось змінити!
Тільки коли малому уже було майже 2 роки, я зрозуміла, що більше так не можу.
Я відмовилася від нічних годувань. Це було непросто, але значно легше, ніж щоночі давати груди на перший писк.
Ми купили дитяче ліжко і вирішили переселяти Данила туди. Це вдалося досить просто, довелося тільки віддати свою подушку-кота :).
Я ввела режим. Малий став їсти і спати о певній годині. Спочатку малому не подобалося лягати о дев'ятій, він звик, що у нього є право гасати по квартирі до півночі чи коли він уже зовсім втомиться. Він вилазив з ліжка і тікав, а я мовчки, без крику і тим більше без засобів фізичного впливу типу "по попі", просто ловила його і несла назад в ліжко. Мала годину крику і біганини, але малий заснув (очевидно, втомився не менше за мене). Наступного дня вдалося вкласти Данила швидше, а потім він звик і став лягати вчасно сам.
Що варто знати і не забувати: потрібен ритуал укладання. Я малого після ванни несла в ліжко, співала йому одну колискову і клала його. Далі він засинав сам. Ніякого носіння на руках до посиніння і співів до хрипоти! Потім ритуал змінився, але суть лишилася. Данило засинає сам. Звичайно, бувають винятки. Іноді його щось турбує, доводиться його тримати на ручках, заспокоювати, у крайньому випадку я прилягаю біля нього. Іноді він прокидається вночі і плаче, тоді я дозволяю прийти в наше ліжко. Але заснути він має у своєму. Я зробила для себе дивовижне відкриття. Можливо, для когось це очевидно, але для мене це було одкровення! Діти вміють засинати самі. Навіть коли малий прокинувся вночі, він у більшості випадків поплаче півхвилини і засне сам, але тільки у тому випадку, коли його не чіпають. Заспокоювати треба лише тоді, коли він не зміг заспокоїтися сам, але потрібно дати йому шанс! Я стала висипатися, мені не потрібно всю ніч заспокоювати дитину. Я маю кілька вільних годин вдень, під час обіднього сну, і я можу навіть залізти в ванну чи почати робити щось важливе, що не допускає відволікань, тому що з великою ймовірністю дитина не прокидатиметься, поки не виспиться. Раніше я не знала, у мене є 10 хвилин чи 40, коли він прокинеться і чи вдасться вкласти знову. Тепер я маю гарантований час!
Раніше син їв за маленьким столиком, а я метушилася навколо нього, а потім доїдала, що лишилося, на бігу. Тепер я саджаю його за дорослий стіл (на високий стілець) і накладаю їжу не тільки йому, а й собі. Ми сідаємо їсти разом, і при потребі я йому допомагаю. Я більше не прислуга!
Раніше я відчувала провину, якщо мені доводилося лишити дитину з кимось на годину (а бувало це дуже нечасто). Тепер я не почуваюся винною. Мені потрібен час на себе, я повинна приділяти увагу чоловікові. Карапуз посеред батьківського ліжка у позі зірочки - це, звичайно, дуже мило, але батьки теж іноді хочуть побути самі.
Я не хочу приносити себе в жертву. Я мама, а не рабиня. У мене повинне бути і особисте життя, окреме від мого маленького сонечка. Я не можу жити лише ним. Моєму синові потрібна щаслива самодостатня мама, а не забита домогосподарка з немитим волоссям. Присвячуючи себе лише одній людині — чого ми чекаємо у відповідь? Чи повинен син завжди бути поруч? Чим він має віддавати цей непосильний борг? А може це не треба ні мені, ні йому?
