Мій Луцьк

Зберу тут жменьку вражень від мого рідного міста.

Сьогодні вперше за багато часу мала змогу погуляти Старим Містом. Данило тихенько спав, візочок торохтів по бруківці, а я лишилася наодинці з Луцьком, який я пам'ятаю. Таке дивне відчуття, колись років 15 (15?!!!) тому я годинами ходила цими вулицями. У цілому Луцьку я люблю тільки Старе Місто, його мури і бруківку, костел і кірху, Лесин ясен, замок, монастир, старенькі одноповерхові будиночки (часто навіть зі склопакетами, але з облупленою штукатуркою) і якийсь невловимий запах містичної втаємниченості. Якщо на світі існує щастя без причини, то сьогодні я торкнулася його самого краєчку.

Зайшла у "Корону Вітовта". Просто з цікавості. З дитинства був стереотип, що це щось неймовірно круте і дороге. Біля чорного входу там застала таку картину:

В Луцьку взагалі багато котів, в нашому районі (в Софіївській Борщагівці) їх практично немає, і Дася їх якось ігнорує, хоча помічає кожну собаку.

Там на подвір'ї ось така краса:

Виявилося, що апельсиновий фреш у "Короні Вітовта" коштує дешевше, ніж біля метро Арсенальна в одноразову склянку, половину якої займає лід.

Ще сфотографувала замок. Не збиралася, чесно. Фотографій замку Любарта в інтернеті вагон, і моя не несе аж ніякої художньої цінності. Просто побачила прапор, і зачепило:

По місту багато національної символіки, скрізь прапори, стрічки, жовто-блакитні мости. Тільки на прапорах часто чорна траурна стрічка.

Ще зайшла на подвір'я Замкового монастиря:

Особливе місце. Шкода, що не змогла перейти у парк через двері у мурі, бо візочок тяжко тягти по сходах. Колись я дуже любила ходити туди. Згадався ангел, якого я колись намалювала крейдою на зовнішній стороні муру.

До речі, про церкви. Навколо ментовської каплички за Прокуратурою (забула назву, уточню, але точно МП) на ліхтарях жовто-блакитні стрічки, на службі діти у вишиванках, на службі гундяєва не згадують (обходяться обтічними формулюваннями про блаженнєйших і щось таке). Натомість у Храмі Всіх Святих (зі слів мами) забабахали на всю стіну гундяєвський портрет. Буеее.

Ходити по старому місту - це ніби виривати якісь фрагменти думок, мрій, подій з минулого. Хвилююче і трохи містично.

А ще ми знайшли колонку. Сто років таких не бачила. І вона працює :)

Додам ще кілька вчорашніх фото. Оскільки я не маю на меті описати Луцьк для когось, хто хоче скласти про нього враження, то дозволю собі зафіксувати лише зміни, які впали мені в око. На Лесі Українки з'явився такий симпатичний плетений скверик:

Ще сподобалася клумбочка біля крамнички:

Оскільки блог особистий, година пізня, а враження хочеться зафіксувати, то буде тут усе на кучу. Сьогодні мала змогу спостерігати природну версію тесту на людяність. Останнім часом усі вважають, що українці такі всі хороші і правильні, що людину в біді не залишать і т.д. Я сьогодні дуже розчарувалася у лучанах. Йшла я пішки з ДПЗ в центр і побачила, що попереду впала людина. Кілька перехожих просто пройшли, ніби не помітили. Коли я підійшла, роздивилася, що це дідусь, очевидно, після інсульту, він намагався встати, але у нього не виходило. Довелося йому допомогти піднятися, і він, спираючись на мене, дошкандибав до лавочки у своєму дворі, добре, що було поруч. Якщо чесно, то я сподівалася, що хтось із перехожих допоможе, було помітно, що дідусеві потрібна допомога, а мені з дитиною, що спить у візочку, допомогти йому було непросто. Однією рукою котити візочок по рештках асфальту та іще радість. Пройшли повз не менше десяти людей, усім було байдуже.

Update. Мені повернули віру в людей. Протягом наступних двох днів мені дуже допомагали з дитячим візочком. Чоловіки допомагали і занести Даську в маршрутку, і винести. Коли мені треба було виходити, а якісь бабіщі заставили своїми торбами півмаршрутки, чоловік, якому взагалі виходити не треба було, порозсовував усі сумки і виніс візочок, хоча я й не просила.

Треба закінчити чимось хорошим. Головне хороше у мене зараз - це Данило. Залишу тут фото з парку:

Чудово вчора погуляли з малими, відсвяткували Христинкин День народження. Завтра може викладу трохи фото з малечею.